МАРИХУАНА Холмск Конопля Bruce Banner

Так вот, проходил я по улице, не знал что делать с собой. Нашелся один товарищ, предложил закладки помощнее, типа марихуаны. Я думаю, ну почему бы и нет? Вдруг станет интересно, как это все работает. Деньги я ему отдал, а он говорит: "Пчелка, палишь?" И достает эту иглу с собой. Что-то я уже на этом этапе в недоумении был, но решил все-таки попробовать.

Взял я домой эти закладки, и решил пока подождать вечера, чтобы себя немного стимулинуть. Лежу дурью замелочился, перебираю со всеми возможными седативами, и думаю, ну что делать-то? В итоге, все же не удержался, и решил попробовать эту маконгу.

Как только я закурил, чувство меня просто на улицу вынесло. Я начал бегать по району, словно марафон был в моей крови! Одна секунда я у общественного центра, другая - уже на крыше ближайшего дома, третья - на площадке в парке. Я был везде и нигде одновременно, словно инопланетное существо из другого измерения.

Стоишь, значит, на крыше, и вообще ничего не понимаешь. Вокруг тебя все движется, но и сам ты чувствуешь такую энергию, что кажется, что ничто не может тебя остановить. Я бегал там, будто центровой на самом важном матче. Вот бы весь район такую же энергию имел!

Но, чтобы не провести много времени на своей роли, я все же решил вернуться домой. Слава богу, что родители работали в этот день и не видели моей безумной прогулки. Я так и не понял, как они бы отреагировали. Возможно, с ужасом и бесконечными вопросами про мою голову и нервную систему.

Закончилась моя марафонилка, и мои ноги просто отказывались слушаться. Я сел на скамейку, и пытался успокоиться. Эти седативы хоть и были мощными, но все же не вечными. Каждая минута с каждой закладкой прекрасно зарывались в забвение. Даже сейчас, после описания всего произошедшего мне лично, я понимаю, что это было что-то ненормальное. Что-то, что я не хочу повторять. Но, все же, мне интересно, может еще увидеть этот другой мир в звездном океане марихуаны. Пока остается только мечтать об этом и ностальгировать о том великом марафоне по району.

Але, ваще, чую, що з вами сьо я мітаться буду вайбом! Тут я вам розповім, як я зібралась і закладки поставила, живчикам! Ха-ха!

Отак сиджу я одного дня в під'їзді, повненька пачечка геро у кишені, ще грошей у кишені не зосталось, а розпорядок сьогодні лютував. Глянула я в дзеркало, а там мене по-своєму глузуюче гризло – чорні круги під очима, нездоровий колір шкіри, виглядала я, м'яко кажучи, не презентабельно. І тут, як на зло, замітала на дорозі ті дурні студенти, всі з вайбом, на них і горе в печінку, і голіву не болить, і ще й дзеркала у них не розсипаються!

Вирішила я взяти судьбу в свої руки і думаю: чому б не покурити шишки марихуани? Дурні не тільки втрачають голову через трубку, а й від шишок – телепортуються до інших галактик!

То я пішла в шукацьки закладок. Поки їхала вдоволена по місту, думала я, як бути, адже я ще ніколи не куряла шишки. Але всіму свій час, я ж не розумниця з віджетами. Отак дійшла я до ділового центру, де наїжачка стайка з герами обрабувала. Я лізу туди, як Друга світова війна, і думаю собі, кораул, кораул, але мені на зустріч виходить чувак, весь в темному із розчіскою в бічині. Виявляється, це метчик в діло. Я вінувала йому своє побажання і показую гроші. Він усміхається, я так усміхаюся, що аж гризло іскриться!

Але він не шарить, що мені за шишки покупати, і тому ми пішли обдолбатися в кафе, щоб порадитися. Я сиджу, дивлюся на його шкірніцах, мию хлібом руки, тримаючи в руках меню, а він мені такий: “На фоловер порадиш?”. Я нічого не розумію, але кажу: “Окей, давай на фоловер”. Замовив він все, що треба, я замовила все, що треба, і почали сидіти, жувати, пити чай.

Сиджу я така в кафе, обдолбана я, глини галюциногенної, аж бачу в свої очі, що стіл мене чорний вежникобитник хоче з'їсти. Кажу метчику: “Ти теж чорні вежникобитники бачиш?”. Він відмовляється, а говорить, що бачить зайців. Ха! Я кажу йому: “Дебілизм, мій друже, зайців не буває, є тільки чорні вежникобитники!”. Він мені посміхається і каже, що хоче курнути і взагалі.

Ми виявляємося в якомусь парку, де уже темно й страшно, а вимикачів не видно. Метчик виходить з рюкзаком, а я йому такий: “Що ти з рюкзаком зробив?”. А він мені: “Сам купила, сам пливи!”. Знайшовся в мене рюкзак, а в ньому шишки марихуани! Оля-ля! Як я раділа, що скінчилось мучення. Ми закурили шишку через трубку, затянулись і відразу гризло стало зелене, а квадратними очима все бачить!

Сиджу в кущах, а переді мною гігантський гризло. Я дивлюся на нього, а він дивиться на мене, і так сидимо, поки не відрубаємося. Вайб нас був рожевий, одно слово, ну-ну.

Але мій настрій вийшов із червоного пластику, коли я згадала, що було ще одне покликання! Мені треба було зібрати стекловату, щоб зробити сахарну вату. Бо навіщо купувати, коли можна самому зробити, вірно? А от де її брати, не знала я, бо в магазинах такого нема. Тут метчик мені каже, що знає, як зібрати стекловату з вікон. Хлопець хоч і метчик, але цікава в нього інформація. Взяли ми купу пляшечок, рукавички резинові, і почали зібирати стекловату. Ми обходили будинки, якась тітка перед прибиранням уподобала викидати вікна разом з будинком. А ми там, сімранізуючі, заростені віконами, які їм зрішта були в дошку по вуха!

Після героїну-шампанського, авантюр зі стекловатою, я так обдолбана була, що відрубаюся одразу, як зирну в ліжко. Але перед сном я згадую себе сумна, що шишок стало не залишилося, але сахарну вату я зробила! І нажаль, якась половинка ліжка мене насвистує і каже: “Та й зробила б ти щось корисне, замість цього дурниць!”. Взагалі історія, історія...